СУДИЛАСЯ     ДОЛЯ...

Війна... Страшна війна. Не оминула вона жодного населеного пункту, жодного людського життя і в нашому рідному Закарпатті. В роки Великої Вітчизняної війни мирні, трудолюбиві закарпатці під владою фашистської Угорщини тяжко працювали на землі, ростили дітей, молилися Богу за мир і спокій.

У наше рідне Сасово горе прийшло, коли до Угорської армії забирали молодих людей і частини спрямовували на Східний фронт, "проти своїх", таких же українців. Гарячі сльози полились у молодих жінок та дітей у години розставання. Куди? Навіщо? Яка доля чекає? Не знав ніхто.

Несподіване, нечекане горе, біда прийшла у родину Івана. Здавалось, щастя тільки що оселилось у рідній домівці: молода дружина, двоє синочків-соколят, і народилась донечка. Як не радіти! Та ще й добре не надивившись на новонароджену, довелось іти на фронт. У стражданнях, розпуці залишилась дружина зі своїми дітьми.

Минуло півроку. Звістки чекала родина. А Іван перебував у полоні радянських військ. Разом з друзями-односельцями Василем Козецою, Омеляном Бідзілею дивом — дивним залишились жити: врятувало від розстрілу знання української мови. Тяжкі випробування були в концтаборі: важка роботи, холод, недоїдання. Яка була радість, коли полонених виводили на поле збирати картоплю. її гризли сирою, а якщо вдалось заховати хоч кілька картоплин і принести товаришам, то це було добре. Інколи вдавалось "впіймати" хліб, який кидали з автомашин радянські солдати у колони полонених. Щасливчиків було небагато. Вірні друзі - сасівчани ділили кожну крихту.

А фронт просувався на Захід. На допомогу Радянській Армії рухалась армія Людвіга Свободи. У Західних областях у цю армію вливались добровольці. Пощастило і нашим односельцям. їх нагодували, попарили в польовій бані і переодягли у воєнну форму. А тепер - на фронт, щоб остаточно розбити зловісного фашиста, звільнити рідну землю від лютого ворога.

І занесла фронтова доля Івана в Чехословаччину. Безвідмовно виконував накази командира. Був зв’язківцем. Під пострілами і бомбардуванням з кабелем і рацією за плечима просувався вперед. На завдання виходили вночі. Одного разу, опинившись у густому засніженому лісі,  Іван почув шурхіт, потріскування сухих гіллячок.

Підвівся, заховався за деревом. Із страхом почав роздивлятись довкола, заглянув за стовбур. А звідти на нього дивились такі ж переповнені страху очі воїна - фашиста. Дві людські душі, добрі серця звела війна у незнайомому темному лісі. Порозумілися поглядом, жестами і тихо розійшлись.

Шляхи не завжди завершувались успіхом. Повертаючись із завдання, зв’язківці вийшли на окраїну лісу. Залишилось перейти дорогу і прозвітувати командиру. Іван перестрибнув канаву, а позаду - вибух! Троє друзів, що були позаду, більше не стали на ноги, не пораділи черговому успіху. Сонце для них замеркло навіки. А Івану в подарунок залишився осколок у пораненому плечі, з яким, проживши до глибокої старості вже у мирному житті, пішов у могилу.

Наближалась перемога. Радянські війська вже під Берліном. Зрідка Іван посилав рідним у село листи. Буяла весна. Радіючи сонечку і теплу, бавились синочки, лепетала, ледь зводячись на ноги, донечка. Олена, жінка Івана, якраз напувала корову на дворі. Підійшов листоноша. Дружина розкрила листа, і страшний крик, як болісний зойк одинокої чайки, пролунав довкола. Кинулась до дітей, обіймаючи, цілуючи, ридаючи. Це була похоронка. І наділа молода жінка чорну сукню, зав’язала скорботно чорний платок, з якими не розлучалась до кінця життя, носила вже і під мирним сонцем як знак пережитого горя. Жити треба: поряд малі діти.

Що ж сталося з чоловіком, батьком, воїном-визволителем? При виконанні завдання його було сильно поранено в ліву ногу. Підібрали напівживого на полі бою. Санітари не в силі були допомогти. Івана відправили в госпіталь у Прагу, де кілька місяців рятували життя.

Перемога! Лунала радість по українській (радянській) землі. До своїх осель, родин почали повертатись ті, що вистояли, вижили, здобуваючи мир. У Сасово повернулись Василь та Омелян, друзі-фронтовики Івана. Із районного центру привезли їх на возі. Зустрічали переможців односельці, зібравшись у центрі села, радо вітали, намагались теплом душі зігріти, втамувати нажитий біль і горе.

В обійсті Деяків, як і раніше, сум, печаль і праця. Колосилась нивка, підростала птиця - молодняк, доглядалась корівка, найменша Марічка вже бігає і говорить по-дитячому забавно. Жили сподіваннями, що настане свято і на їхній вулиці. Молитви до Бога, віра в життя наблизили це свято.

Літньої днини, в будень, вирувало життя. В цей час пішки із Виноградова повертався додому Іван. Ішов, шкутильгаючи, із палицею   в  руках.  Довелося   вбрід  переходити  Тису,   вибираючи дорогу навпростець, щоб швидше дійти. "Олено! Іван іде!" – кричали сусіди. Не йняла віри. Першою на несподівану зустріч побігла Марічка, яка ще ніколи не бачила свого батька: "Тату! Тату!" Найсмачнішими у житті були цукерки для синочків, привезені батьком.

Проходили роки, загоювались рани, множилася сім’я дітьми, онуками, правнуками. Довгі роки працював Іван у колгоспі, очолюючи виноградарну бригаду. Спрямовував на правильну життєву дорогу своїх шістьох синів і дочок. Кожного року 9 Травня у родині було свято: батько урочисто чіпляв нагороди. Зустрічі, спогади, хвилювання і сльози. Разом з тим всеосягаюча радість за подаровану долю.

Уже давно відійшли "за межу" головні герої цієї розповіді. Залишились нащадки, які з гордістю і шаною згадують свого батька, дідуся, прадіда. Сімейний альбом воскрешає в пам’яті пережите.

Вічна слава героям!

Підготувала:

учениця 8-А класу

Сасівської ЗОШ І-Ш ст.

Деяк Тетяна Ярославівна

Учитель: Шуба Є.І.

Сасово – 2010